Літогляд

Читаємо із задоволенням 

Назва: Зорі, що купаються у річці
Письменник: Світлана Талан
Рік: 2014
Жанри: Сучасна українська література, Українська проза

Про книгу «Зорі, що купаються у річці»
Перший Майдан. Помаранчева революція, яка принесла не лише надію, а й кохання юній Софійці. Не справдилися сподівання революціонерів, але залишилося живим кохання молодих сердець. Проте Софійка навіть не могла уявити, що їх коханню судилося пройти випробування війною в Грузії, вседозволеністю нахабного мажора, бездушністю можновладців. Але любов жива, вона не вмирає і може творити чудеса навіть тоді, коли це неможливо, або тобі вже далеко за… Детальніше http://www2.e-reading.club/bookreader.php/1041095/Talan_-_Zori%2C_scho_kupayutsya_u_richci.html
Уривок з роману Світлани Талан "Зорі, що купаються у річці" (аудіокнига) 

Назва: Коли ти поруч
Письменник: Світлана Талан
Рік: 2012
Видавництво: Клуб Сімейного Дозвілля
Жанри: Сучасна українська література, Українська проза
Цікаві факти
ü  Світлана Талан отримала відзнаку «Золотий письменник України» (засновники Тетяна та Юрій Логуші), яку отримують письменники, чиї наклади перевершили 100-тисячний наклад творів, написаних українською мовою. Автор займає третю сходинку у рейтингу найпопулярніших письменників України за версією журналу «Фокус» та Рахункової палати України (2013 р.): http://ua.korrespondent.net/showbiz/1483264-zhurnal-fokus-opublikuvav-rejting-ukrayinskih-pismennikiv .
ü  У незалежному опитуванні та голосуванні романи письменниці «Коли ти поруч», «Розколоте небо» та «Оголений нерв» увійшли до тридцятки кращих творів останнього десятиліття.
Про книгу
Льоша хотів бути з Дашею в радості та в горі, у багатстві та в бідності, але не у хворобі… Коли близька подруга видала її таємницю, коли власні батьки відсахнулись від неї, як від прокаженої, – хто його засудить? А вони ж могли жити разом довго та щасливо чи померти в один день – загинути тоді, на зануреній у туман трасі. Того дня Даша, самовіддана медсестра, сама спливаючи кров’ю, вибралася з понівеченого в аварії «жигульонка», щоб надати допомогу тим, хто її потребував. Так вона заразилася. Даша не знає як, але вона повинна жити далі!
... Талановита письменниця, дипломант престижного літературного конкурсу «Коронація слова», Світлана Талан розповіла драматичну історію, яка ... може статися з кожним із нас. Зараз близько 40 мільйонів людей у всьому світі живуть зі смертельною недугою, названим «чумою ХХ століття». В Україні офіційно зареєстровано більше 160 000 чоловік з вірусом імунодефіциту. Якщо вірус не зупинити, вже через 5 років кількість хворих у нашій країні може перевищити 1 000 000 чоловік.
Від автора
Я пишу в жанрі «true story» (правдивої історії), бо в кожному романі – історії з життя. Це не означає, що я почула з чиїхось вуст розповідь й поклала в основу свого роману. Історію Даринки з «Коли ти поруч» я почула в потязі від її матері, образ Ілонки написаний з реальної людини, історію Андрія почула від знайомої медсестри. Мені залишилося включити уяву, щоб переплести життєві шляхи героїв в одному сюжеті та додати щось своє.
Сюжетом свого роману я хотіла нагадати нам, людям, про те, яким швидкоплинним є життя.
Ми повсякчас кудись поспішаємо, завжди не встигаємо, метушимося, нарікаємо на життя і не помічаємо за повсякденними клопотами тих, кому справді зараз дуже важко. Ми шукаємо у близьких і родичів співчуття і порозуміння, але часом не замислюємося над тим, чи зробили самі щось добре й корисне для інших. Скажете, що ви не олігарх, не мільйонер, щоб бути спонсором і допомагати комусь, самі, мовляв, боремося за виживання. Але не завжди гроші вирішують усе – це на прикладі свого життя доводить моя героїня. Звичайна добра і чуйна людина випадково захворіла на СНІД і відразу ж була відштовхнута сучасним суспільством, яке не готове сприймати таких недужих. Проте невігластво оточення не зломило її, ту, яка залишилася сам на сам зі своєю бідою, вона не опустила руки. Не багата у фінансовому плані, моя героїня багата душевно. Її щирості, широті душі та відкритості серця, доброті, готовності до самопожертви, вмінню любити може позаздрити будь-хто з нас.
Мені дуже хотілося б, щоб ви подивились іншими очима на хворих на СНІД і стали уважнішими й добрішими до тих, хто сьогодні поруч із вами. Ви можете любити людей, хворих на СНІД. Ви можете торкатися їх. Ви можете бути друзями. Ви можете доглядати їх. Ми всі однакові.

Розділ 6
— …Дашо, переїжджай до мене, — сказав Олексій. — Навіщо чекати весілля? До того ж кожен місяць доводиться платити за найману квартиру. Гроші зайві, чи що?
Даринка сиділа, висунувши руку у вікно, в прохолодну вологість.
— По-перше, я хочу переїхати до тебе після весілля, — тихо, але наполегливо сказала Даша. — По-друге, грошей зайвих не буває навіть у мільйонерів. А по-третє, я сплачую за житло зі Свєткою навпіл.
— Розумієш, не можна бути такою правильною. А у тебе все в житті мусить бути так, як ти вважаєш.
— Що ти маєш на увазі?
— Наприклад, те, що ми не можемо жити разом до весілля. Інші ж живуть — і нічого.
— Це інші. А я хочу інакше, не так, як інші, — мрійливо сказала Даша. — Розумієш, Льошо, я хочу, щоб усе було красиво.
— Як це, у твоєму уявленні, красиво?
— А ось так! — Даринка засміялася. — Як цей красивий туман, схожий на хмари! Як зелена трава біля узбіччя з крапельками роси! Як саме життя! Як твоя мила усмішка!
Олексій подивився з посмішкою на свою наречену. Він любив її і розгубленою, з трепетними віями, і веселою, розкутою, як зараз.
— Ось ми виїжджаємо на трасу, а туман… — сказав він і уважно глянув ліворуч — машин не було. Він натиснув педаль газу — і старенькі «жигулі» насилу вибралися на підйом, виїжджаючи з ґрунтової дороги.
— Ой! Дивись! Дивись! Їжачок на дорозі! — закричала Даринка, смикнувши його за рукав.
Олексій взяв радіус більше, ніж належить, об’їжджаючи їжачка, і не помітив, як потрапив на зустрічну смугу.
…Сергій взяв правіше до узбіччя, де був ринок. Він уже виразно бачив людей, що стоять з відрами яблук в один ряд.
…Попандос зробив на БМВ останній ривок і обігнав «хаммер». У душі він уже тріумфував, радіючи своїй перемозі. Аж тут «хаммер», відчувши свій програш, вирішив його обігнати. Незважаючи на велику швидкість БМВ, «хаммер» легко його обійшов ліворуч, заскочивши на зустрічну смугу.
Сергій побачив, як раптово випірнув з туману «хаммер», що нісся на шаленій швидкості просто на нього. Перша думка, що промайнула блискавично в його голові, була про те, що праворуч від нього стоять люди. Тоді він різко повернув уліво, намагаючись урятуватися від зіткнення. І тут він побачив червоні «жигулі», які взяли великий радіус повороту. Сергію вдалося їх не зачепити, і він вже був вирішив, що врятувався від удару, але «хаммер» налетів на його автомобіль з пасажирського боку, мнучи «тойоту» і штовхаючи її на «жигулі».
Попандос завважив шум «хаммера», який їх обігнав, і тут-таки почув попереду себе жахливий скрип гальм, глухий удар, скрегіт металу і звук розбитого скла.
— Гальма! — закричав Парамон, але було вже пізно.
БМВ загальмував так, що дико завищали колеса, і майже тієї самої миті машина влетіла до купи автомобілів, які зіткнулися.
«Пізно, — промайнуло в голові Попандоса вже тоді, коли він відчув страшний біль у животі й у всій нижній частині тіла. — Якщо виживу — одружуся та заведу дітей», — сяйнула думка, і він знепритомнів. Детальніше  http://www2.e-reading.club/chapter.php/1033202/1/Talan_-_Koli_ti_poruch.html

З архіву С.Талан
Назва: Не вурдалаки
Письменник: Світлана Талан
Рік: 2013
Видавництво: Клуб Сімейного Дозвілля
Жанри: Сучасна українська література, Українська проза
Цікаві факти
ü  Роман «Не вурдалаки» за визначенням «Книга року» увійшов до шорт-листа «Красне письменство» у 2013 («Сучасна українська проза» http://bukvoid.com.ua/events/ukraine/2014/01/11/164557.html 
ü  Третя сходинка в рейтингу найуспішніших українських письменників за версією журналу «Фокус»!
ü  «Не вурдалаки» було перевидано, тепер книга має назву «Зловити промінь щастя»
Про книгу
 «Не вурдалаки» ‒ друга книга С. Талан. Цей твір, мабуть, найбільш автобіографічний. В ньому йдеться про покоління людей, дитинство і юність яких скалічила війна. Вихованці війни, вони мали за розкіш одяг і взуття, за щастя — відвідини кінотеатру на зекономлені на їжі копійки... Ці люди не мали найнеобхіднішого і працювали до повного виснаження, щоб підняти країну з руїн. Вони мріяли, закохувалися, одружувалися й не ділили дітей на своїх і чужих. Не вміли просити, натомість уміли віддавати.

Уривок з книги
… Я, Марія, була в сім’ї найстаршою дитиною. Народилась у 1936 році, а через два роки по тому народився братик Сашко. Найменша, Софійка, з’явилася на світ у 1941 році. Наша мати працювала все життя в колгоспі. Вона була невеликого зросту, білява і мала гарний голос. Батько теж був простим колгоспником. Високий, стрункий та чорнявий красень. А ще у нашій маленькій хатинці з нами проживала батькова сестра, яка не виходила заміж і власних дітей не мала. Ми троє були їй за рідних. Звали її всі Тьотею, і так до неї прилипло це слово, що часом ми забували, яке у неї ім’я – Тьотя та Тьотя. А ще з нами жила материна сестра зі своєю донькою Наталією.
І все було б добре, якби в хаті нашій надовго не оселилися злидні, хоча батьки працювали від ранку до смерку. Мати працювала в колгоспі, але не за гроші, а за трудодні. У кінці року на трудодень отримувала п’ятдесят або сто грамів зерна. Тоді брали це зерно та йшли молоти на жорнах, які були зроблені з двох каменів. Батько теж працював у колгоспі, але того зерна, що заробляли батьки, на нашу велику сім’ю не вистачало. Тоді тато йшов по сусідніх селах дивитись, хто будує нову хату. Він підходив до людей і запитував, чи не потрібен їм майстер, щоб покрити соломою хату, бо дуже вправно вмів це робити. Одного разу батько розкривав солом’яну стріху і знайшов там шматочок старого жовтого сала. Він не сказав про нього господарям, сховав сало за пазуху і приніс додому. Сало було дуже старе, смердюче, пожовкле, майже коричневе, але яким же смачним воно нам здалося! У нашій родині тоді було справжнє свято. А якось у старій покрівлі батько знайшов сховані копійки. Можливо, батько і взяв гріх на душу, але господарям не розповів про знахідку, приніс ті копійки додому…Детальніше http://www2.e-reading.club/book.php?book=1033204

Фото Суркової А.
Назва: Оголений нерв
Письменник: Світлана Талан
Рік: 2015
Видавництво: Клуб Сімейного Дозвілля
Жанри: Сучасна українська література, Українська проза

Цікаві факти
Про книгу «Оголений нерв»
«Коли у 2014 році у наше місто прийшла війна, ‒ розповідає С.Талан, ‒ я була свідком занепаду Донбасу, бачила, як місто, яке називали «містом троянд», почало пере­творюватися на руїну. Бачила, з чого починалися перші виступи сепаратистів, була свідком їх­нього першого з’їзду ще у 2008 році. Але коли місто було окупо­ваним — ми з сім’єю вирішили з нього не виїжджати. Я вірила, що рано чи пізно нас звільнять. Саме тоді почала робити записи про те, що відбувалось. Збері­гала газети, цитувала те, що по­давали людям в Інтернеті. Було розуміння, що зараз твориться нова історія і завтра ці події бу­дуть вже інакше сприйматися. Тому я намагалася записувати все. Так народився роман «Ого­лений нерв», де була нефаль­шована правда. Я розуміла, що про ці події напишуть і журналіс­ти, і письменники. Але мені зда­лося, що я  по-іншому знаю цих людей, бо жила серед них, спіл­кувалась з ними і працювала. Три місяці робила записи в оку­пації. Коли літаки пускали раке­ти, я ніколи не ховалась у бом­босховище. Сідала за ноутбук і тремтячими пальцями набира­ла текст. Казала: «Господи, по­можи, якщо Твоя воля, написа­ти цей роман. Подаруй життя, щоб я його закінчила». Зараз я би вже так не розповіла про те, як котиться звук вибуху вули­цею, як він наростає, ніби сніжна лавина. Тоді я це чула і бачила. Ця книга дуже болюча — справ­ді як оголений нерв. Я сама не можу її читати, бо все досі бо­лить. Наприклад, там є юнак Нік — це був друг мого сина. Його вважали зрадником, бо під час окупації він розвозив воду се­паратистам на блокпости. Піз­ніше з’ясувалось, що він так ро­бив розвідку, працюючи на нашу армію. Його розстріляли. Коли у місто зайшли українські військо­ві, щоб його врятувати, бракува­ло кількох хвилин…»
Уривок з книги
Розділ 1
Настя прийшла з роботи стомлена — нічна зміна видалася неспокійною. Постійно виходило з ладу старе обладнання. З полегшенням передала зміну своєму чоловікові, тепер його черга попрацювати.
Настя з неабияким задоволенням прийняла душ. Добре, що поки є гаряча вода, бо із закінченням опалювального сезону в Сєвєродонецьку її вимкнуть. Почнеться сезон каструльок з окропом. Скільки часу збираються установити вдома електробойлер для підігріву води, та все відкладається на потім. Завжди не вистачає то часу, то грошей, то бажання щось змінити. А треба! Конче потрібно влітку зробити хоча б якийсь косметичний ремонт у цій сорокарічній трикімнатній старушенції-хрущовці. Досить шукати собі виправдання на кшталт того, що їх у цій квартирі, як оселедців у бочці. Врешті-решт, діти можуть пожити влітку в матері в селі.
А чому б і ні? Село тихе, зовсім поруч, привітне, повітря свіже і чисте, є ліс і річка. Матері допоможуть по господарству, і їм життя на незабрудненій хімічними заводами території піде на користь. Свекруху нікуди не виселиш із її кімнати, хіба що сонну винести разом з ліжком. Цілими днями сидить перед телевізором, прикипіла до нього і клацає пультом з ранку до вечора. Щоправда, щоранку та щовечора у неї за розкладом посиденьки з подружками біля під’їзду. Іноді вони затягуються на кілька годин, іншого разу вистачає й півтори. Усе залежить, скільки і чого за добу відбулося в будинку, у сусідніх помешканнях, у місті, загалом у країні та з родичами в інших містах. Дізнатися про те, хто до кого приходив, де ночував, з ким спить і чия донька хвойда, — то святе. Хоча останнім часом розмови починаються, як і всюди, з обговорення останніх новин, які відбулися в країні, тобто з дворової політінформації. І хоч кого візьми з тих бабусь — кожна і політолог, і економіст, а часом і сам президент.
Настя ввімкнула електрочайник і постукала у двері кімнати свекрухи.
— Заходь! — почула вона крізь галас ввімкненого телевізора.
— Мамо, снідати будете? — спитала Настя стомлено.
— Не зараз! — буркнула Лідія Іванівна, не відриваючи погляду від екрана телевізора. — Бачиш, зараз ідуть новини по П’ятому каналу, а за десять хвилин треба послухати, що про це по Росії передадуть.
— Я не можу чекати, зміна була важка, я за ніч не присіла ні на хвилинку, — спокійно і терпляче пояснила жінка. — Може, вам сюди принести поїсти?
— Іди! Не заважай! — відмахнулася від невістки Лідія Іванівна і витягла шию в бік телевізора.
— Баба з воза — кобилі легше, — мовила тихо Настя і прикрила за собою двері. Добре, що свекруха готує їжу, коли нема нікого вдома, — і на тому спасибі.
Чайник уже пустив струминку пари. Настя вкинула одноразовий пакетик «Ахмаду» в чашку, залила окропом. Відчула: сил не вистачить підігріти їжу, очі злипалися, гули ноги, перед очима все розпливалося, ніби в густому тумані. Вона хотіла зробити бодай бутерброд, але й на це не вистачило сил. Настя неквапливо сьорбала гарячий напій, не помітивши, що він без цукру. Вона поглянула на настінний календар. Червоний пересувний квадратик вказував дату — перше березня. Ще сім днів нестерпного чекання — і вона нарешті зможе обійняти сина. Гену вона не бачила місяць. Здавалося б, що таке розлука у тридцять днів із уже дорослим, двадцятидворічним сином? Якби ж то він був десь на відпочинку, то місяць минув би непомітно. Але цей місяць був найдовшим за все її сорокадворічне життя. Тридцять днів — як цілий рік, бо кожен день був для них усіх як іспит на міцність. Та що там день?! Кожна хвилина наповнена хвилюваннями та надіями. Гена був у Києві на Майдані, де вирішувалася доля країни, і від того рішення залежала доля їхнього сина. Він телефонував двічі на день — вранці і ввечері, але часто не було зв’язку. Тоді Настя не знаходила собі місця і ладна була сама летіти на Майдан, аби лише Гена повернувся додому. Жінка відчувала, що може трапитися з дітьми на Майдані щось лихе, недобре, що їх можуть побити, скалічити або навіть убити тітушки. Здавалося, що страшнішого, ніж пожежа у Будинку профспілок, уже нічого не буде, але навіть у моторошному сні вона не могла собі уявити того, що сталося вночі проти двадцять першого лютого. Людей, зовсім юних хлопців, незахищених, неозброєних, розстрілювали снайпери. Ні, не треба знову повертатися спогадами у той жахливий час саме зараз, бо не зможе заснути. Усе життя, до самого скону, її будуть мучити кошмари, бо не приведи Боже таке пережити матерям, які чекали своїх синів. Після того кривавого дня були наповнені нестерпним душевним болем ще три доби — син не телефонував, зв’язок із ним перервався. А потім був довгоочікуваний дзвінок від Гениного друга Петруся. Він сповістив, що Гена поранений, його прооперували і зараз він у лікарні. Настя поривалася негайно їхати забирати сина, але хлопець запевнив її, що Генку вони самі привезуть доліковуватися додому, щойно йому стане ліпше і дозволять лікарі. Уже за тиждень Настя зустрінеться з сином, і тоді вже нікуди його не відпустить.
— Ось і поснідала, — сказала вона сама собі, ставлячи порожню чашку в раковину.
Можна зателефонувати матері і нарешті йти відпочивати. Настя забрала мобільник із собою в спальню, впала на ліжко, простягла ноги, на які, здавалося, начепили пудові гирі. Дивно, але з матір’ю не було зв’язку. Настя спробувала ще кілька разів набрати її номер, але нудний голос був невблаганним: «Вибачте, зараз абонент не на зв’язку». Втома взяла гору: рука в’яло опустилася на постіль, телефон випав і завмер поруч із жінкою, яка швидко поринула в міцні обійми сну.
І знову той жахливий сон! Майдан, ущент наповнений людьми, які тримають у руках ввімкнені мобільники та запалені свічки, тужлива пісня «Плине кача», що роздирає душу на шматки… Разом з нею повільно пливуть труни із вбитими майданівцями. В одній із них Настя вгадує свого сина. Обличчя його бліде, безкровне, руки складені на грудях і зв’язані мотузочкою.
— Генику! Синку! — несамовито кричить вона і прокидається в холодному поту. Серце шалено калатає, намагаючись розірвати грудну клітку, на лобі рясний піт.
Погляд Насті зупиняється на червоних цифрах електронного годинника. Вона поспала лише годину — й отаке наснилося. Настя намацала рукою телефон і знову набрала мамин номер. Нема зв’язку з абонентом. Під впливом кошмарного сну їй стало тривожно. Мати хворіла, тож була домовленість, що вона завжди носитиме з собою мобільник, щоб зв’язатися з нею можна було будь-якої миті. Таке вперше, щоб зв’язку не було. Настя телефонувала цілу годину — марно. Подзвонила чоловіку на роботу. Добре, що у них на заводі дозволяють користуватися мобільним зв’язком. Не всюди так. На днях зустріла свого однокурсника, який працює в Рубіжному на «Зорі», то він сказав, що вони здають свої телефони на прохідній перед зміною…
— Як справи, Валеро? — спитала чоловіка.
— Та поки що добре, працюємо. А ти чому не спиш? — поцікавився чоловік. — Телевізор у мами голосно ввімкнений?
— Ти ж знаєш, що він мені не заважає, коли я стомлена. Справа в іншому: я не можу додзвонитися мамі.
— Як то? Не бере слухавку?
— Взагалі нема з нею зв’язку.
— Напевно, забула поставити телефон на зарядку.
— Але я телефоную з самого зранку, і все марно. Ти ж знаєш мою маму, вона нічого ніколи не забуває, а телефон ставить на зарядку кожного вечора, — зітхнула Настя. — Щось мені на душі неспокійно.
— Не накручуй себе. Подзвони її сусідці, та напевно все знає. Принаймні може сходити до матері та подивитися, чи все там гаразд, — порадив чоловік.
— Дякую. Якось я не подумала про Валентину Петрівну.
— Передзвониш мені?
— Звичайно!
Сусідка матері обізвалася одразу.
— Приїзди в село, я тобі листа віддам, — сказала Валентина Петрівна після вітання.
— Лист зачекає, — сказала Настя, — мене цікавить, що з мамою? Чому з нею нема зв’язку? Ви її бачили сьогодні? З нею все гаразд? — Настя посипала питаннями.
— А я тобі про що торочу?! Лист від матері, приїдь забери і прочитай, бо я не можу, він щільно заклеєний.
— Що з нею?! — тремтячим голосом спитала ще раз Настя, не розуміючи, про який лист меле сусідка.
— Богдана Стефанівна вчора зібрала валізу і кудись поїхала, а тобі лишила листа.
— Як… поїхала? Куди? — Настя нічого не могла збагнути. — Чому вона мені не подзвонила?
— Сама не знаю, куди її понесло, — невдоволено сказала жінка. — Весь вік прожили поруч, дружили, ніяких таємниць у нас не було, а тут…
— Вона не сказала, куди збирається?
— Про те й я тобі! Питала куди, так не зізналася, — дорікнула Валентина Петрівна. — Можна подумати, що я колись зайве язиком плескала! Просила кота погодувати, поки ти приїдеш. А що з ним за день трапиться?! Він уже як кабан жирний!
— Добре, — зупинила її Настя. — Я сьогодні приїду і привезу їжу Барсику.
— Так ти сьогодні приїдеш?
— Так.
— Привези мені маленьку, я тобі одразу гроші віддам, — попросила Валентина Петрівна.
— Добре, — пообіцяла Настя, зрозумівши, що мова йде про горілку.
— Тільки ж не забудь!
Сусідка п’яницею не була, але не гребувала перекинути чарчину-другу за вечерею, особливо коли знаходилися вільні вуха. Треба таки купити для неї чвертку горілки, бо образиться. Настя сповістила чоловікові те, що дізналася від маминої сусідки.
— Я зараз поїду в село і все дізнаюся, — сказала вона чоловіку.
— Дочекайся мене з роботи, з’їздимо вдвох автівкою.
— Не можу чекати до вечора. Щось мені не подобається така таємничість.
— Можливо, подалася до якоїсь давньої подруги?
— І про це не можна було мені сказати? — хмикнула Настя.
— Не могла вона поїхати на свою батьківщину?
— У Стрий? На Львівщину? Ти ж знаєш, що вона не була там понад сорок років, навіть не поїхала на похорон матері, — зітхнула Настя. — То чому б тепер мала їхати? І до кого?
— Ось бачиш, є у неї таємниця, чому не може поїхати у рідні краї, тепер ще одна буде, — зіронізував чоловік.
— Припини. Мені й так важко. Бувай!
Настя натиснула на телефоні червону кнопку і почала вдягатися. В животі загурчало, нагадуючи про їжу. Вона відрізала шматочок вареної ковбаси, вкинула до рота.
— Мамо, передайте Іванні, що я поїхала у село до матері, — сказала вона свекрусі, намагаючись перекричати телевізор.
— Що ти там забула? Прийде донька з технікуму, чоловік з роботи, що вони будуть їсти? — пробурчала свекруха, втупившись у телевізор. — Знову мені паритися біля плитки?
— Передайте, будь ласка, Іванні, щоб приготувала поїсти собі, вам і батькові, — сказала спокійно, але наполегливо Настя і швидко зачинила двері. Вона надто добре знала свекруху: побурчить задля годиться і далі робить своє. Детальніше  http://www2.e-reading.club/bookreader.php/1038892/Talan_-_Ogoleniy_nerv.html

Фото Суркової А.
Назва: Матусин оберіг
Письменник: Світлана Талан
Рік: 2018
Видавництво: Клуб Сімейного Дозвілля
Жанри: Сучасна українська література, Українська проза
ISBN: 978-617-12-5862-4, 978-617-12-5861-7, 978-617-12-5863-1
Цікаві факти
ü  Два романи авторки «Матусин оберіг» та «Букет улюблених квітів» серед десяти кращих книг сучасності (2019): https://grenka.ua/review-10-krashih-ukr-knyg?fbclid=IwAR0nTyPgU4wu7i140aw70a1SCopR88kgArpn8cw7evDlSJiRNFkaLBPugow

Про книгу «Матусин оберіг»
Олеся рано стала сиротою. Листи — ось і все, що лишилося їй від мами. Дівчинка живе лише цими листами. Тільки вони і подруга Карина допомагають Олесі пережити труднощі: пияцтво батька, жорстокість мачухи, ненависть зведеного брата. Одного разу Олеся приїздить із Кариною до Сєвєродонецька і там зустрічає Ігоря. Два серця єднаються в танці кохання. Але настає буремний 2014 рік, Ігор йде добровольцем в АТО... Чи зустрінуться закохані знову? Доля наготувала їм випробування часом та відстанню. Та справжнє кохання здатне подолати все…Детальніше https://www.livelib.ru/book/1002905610-matusin-oberig-svetlana-talan



З архіву С.Талан
Букет улюблених квітів / С. О. Талан — Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2019
ISBN 978-617-12-6823-4

Цікаві факти
ü  За підсумками 2019 р. роман «Букет улюблених квітів» посів почесне місце серед бестселерів українською: http://www.chytomo.com/ukrainski-bestselery-2019-hovoriat-vydavtsi/?fbclid=IwAR0JKaWXAZd-69JdTttmJl0OGHoN5mE3qcvHAfgoTJdWxrRDXu-jX1xgcgs

Про книгу «Букет улюблених квітів»
Тамара любила лілії. Особливі, неповторні… Ці ніжні квіти нагадували їй про маму – гарну, тендітну та водночас сильну жінку… Мами не стало, коли Тамара була зовсім дитиною. Вона досі пам’ятає той жахливий день. Відтоді щороку на могилі матері з’являється кошик із чудовими ліліями. Тамара марно намагалася дізнатися, від кого він. Так само марно вона прагла дізнатися правду про батька… У річницю маминої загибелі Тамара зустрічає на кладовищі чоловіка, який називає себе знайомим матері. Жінка розуміє, що він знає більше, ніж говорить…


Уривок з книги
Частина перша
Розділ 1
… Невимкнений двигун автівки заважав дівчинці чути розмову того чоловіка з мамою, та було видно, що він нервується. Незнайомець розмахував руками, намагався вхопити маму за руки, але вона тоді відступала від нього подалі. Схоже, чоловік силкувався щось довести. Вони сперечалися, і розмова була емоційною. Томі здалося, що вона точиться надто довго. Дівчинка перехотіла пісяти й думала лише про те, аби той чоловік відчепився від її мами і вони змогли повернутися додому. Утім скидалося, що причепа не має наміру дати жінці спокій.
«Що ж мені робити? – міркувала перелякана дівчинка. – Виходити не можна, то скільки ще чекати? І що йому треба від мами?» Тома роздивилася, що незнайомець намагається щось мамі дати, а та не хоче брати. Зрештою вона взяла простягнене чоловіком і щось схвильовано йому проговорила. Після цього чоловік швидко пішов до своєї машини та майже рвонув з місця.
– Нарешті! – полегшено видихнула дівчинка й уже намірилася бігти до мами, аби сказати, що перехотіла до туалету, коли легковик, вискнувши колесами, рвучко здав назад. Це трапилося саме тоді, коли мама зробила кілька кроків уперед, до кущів бузку. Тома мимоволі настрашено зойкнула – машина незнайомця щосили штовхнула її маму, й вона впала на асфальт. Чоловік вискочив з автівки, присів біля неї. Нахилившись, він торсав її за плечі, а потім, підвівшись, схопився за голову та нервово заметався туди-сюди. Тома вгледіла, як зпід маминої голови повільно розпливається червона пляма крові.
– Матусю! – заскиглила вона, й сльози покотилися з очей.
Чоловік нарешті сів до легковика, і за мить той зник із поля зору. Тома підбігла до мами, присіла біля неї й покликала:
– Мамо, ти мене чуєш?
Жінка лежала з розплющеними очима, але не ворушилася.
– Мамо, чому ти мовчиш? Тобі боляче? – з острахом запитала дівчинка, неспроможна відірвати погляду від кривавої плями на дорозі. – Матусю, не мовчи! Не лякай мене! – Тома розплакалася, але мама мовчала.
Дівчинка підібрала розсипані на дорозі білі лілії й хотіла віддати мамі, коли побачила біля її долоні обручку. Вона підняла її, вкинула до кишені, поміж цукерок, а у материну долоню вклала квіти. Потім Тома сіла поруч матері й невтішно розридалася. Дівчинка почувалася такою самотньою та беззахисною на цій широкій безлюдній дорозі! Їй було страшно й моторошно, вона була сама й безпорадна такого чудового й тихого липневого вечора…  Детальніше  https://avidreaders.ru/book/buket-ulyublenih-kv-t-v.html


З архіву С.Талан
Т16 Розколоте небо : роман / Світлана Талан ; передм. О. Хвостової. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. — 352 с.
ISBN 978-966-14-7631-7
Цікаві факти
ü  ДНУ «Інституту модернізації змісту освіти» Міністерства освіти та науки України комісією з української літератури Науково-методичної експертизи художнє видання «Розколоте небо» зробило висновок «Схвалити для використання в загальноосвітніх навчальних закладах» (протокол №1 від 25 січня 2018 року)
Про книгу «Розколоте небо»
Україна, 1930-ті роки. Варя виросла в заможній родині, у якій вміли та любили працювати, тому й господарство мали міцне. Але прийшли інші, лихі часи. Почалася колективізація, і все, що люди заробили своїм потом, потрібно було віддати… Хіба ж хто знав, яка страшна біда чекає на ці щедрі землі? Годі було уявити, що голодна смерть спустошить все навколо. Втративши чоловіка, родичів, Варя залишилась сама з маленькими дітьми. Хто зможе їх врятувати?
Філія пекла на землі
Це саме та історія, яку неможливо читати без брому. І саме та, яку неможливо не читати, яку мусить читати кожен українець. Хай кажуть: невчасно, досить жалів і трагедій, давайте про світле й оптимістичне… Але це те, що не можна забувати. Те, що не можна конденсувати до одного рядка в підручнику історії. Те, що докорінно змінило всіх нас, навіть тих, кого тоді ще не було й у планах кількох наступних п’ятирічок… Відгомони голоду є в кожному з нас, у кожному нащадкові тих, хто вижив.
У романі Світлани Талан «Розколоте небо» — та Луганщина, яку цілеспрямовано знищували найстрашнішим із усіх можливих способом: виморювали голодом. Тут було все: і дитячі пальчики в чавуні з окропом, і собаче гарчання виснаженої голодом жінки, і пухлі, потріскані руки-ноги, з яких юшить сукровиця, і підводи з трупами, і дитина, що намагалася напитися власної крові та так і закоцюбла, і батьковбивства… Місцевих мешканців ще й викатовували репресіями, вивозили в сибіри, викреслювали — не тільки з нормального, а й узагалі з життя всіма найжорстокішими способами. Оточені кордонами НКВСників українські села, з яких не випускали нікого, — і інші, російські села, за якийсь десяток кілометрів, де люди хоч і бідували, але не голодували…
За силою передачі надскладних емоцій і життєвих катастроф Світлана Талан наближається до нобелівської лауреатки Герти Мюллер. За глибиною і чіткістю зображення деталей голоду 1932—1933 років роман «Розколоте небо» — до «Марії» Уласа Самчука. За рівнем розуміння і відображення каральної системи СРСР роман близький до «Саду Гетсиманського» Івана Багряного, визнаного класика української літератури ХХ століття. Можна проводити ще багато паралелей із різними авторами, але хай там як, а творчість Світлани Талан залишається абсолютно самобутнім явищем.
Під зорями нема нічого нового: кохання, що пройшло випробування часом і жахливими обставинами; любовний трикутник, де третього зайвого визначають і видаляють вищі сили; діти-квіти, які дивом виживають; зло, що переходить усі межі, і всепереможне добро…
Герої роману «Розколоте небо» не раз і не двічі називають іродами тих, хто творить беззаконня, прикриваючись законами. Усі намагання збагнути логіку дій активістів-комуністів зазнають поразки, спроби відшукати людяні риси в тих, хто став знаряддям винищення власного народу, виявляються марними. Єдине пояснення, яке видається більш-менш реалістичним попри всю свою фантастичність, — те, що на українській землі 20—30-х років ХХ століття орудував диявол. Невеличке село Підкопаївка на Луганщині перетворилося на філію пекла, що нею, як ми вже добре знаємо, у той час стала більша частина України.
Сама земля тут просякнута жахом, на кожному метрі — літри крові і тонни проклять… Непрощені, невідпущені душі досі кружляють тут, і, щоб виправити це, треба назвати поіменно усіх і молитися, молитися, молитися чистими тихими молитвами. Нам усім, усій Україні, усім миром. Молитися і просити прощення за те, що наші предки не зупинили цей жах. За те, що не змогли, не вміли чи не знали. За розколоте небо над їхніми головами — щоб воно стало єдиним над нашими…
Ольга Хвостова
Уривок з книги
Частина третя
Павутина
Розділ 9
Дивна річ пам’ять: хочеться думати про майбутнє, а вона не відпускає з минулого. Так чіпко за нього тримається, що прийдешнє не може набути чітких обрисів, все у ньому розпливчате, ніби в тумані. Часом вона відновлює те, що відбувалося десятки років тому, і, здавалося, вже забуте, розчинене у сьогоденні, як цукор в окропі. Проте чомусь минуле дедалі частіше спливало в думках Павла Серафимовича мимо його волі, виринало здалеку, з глибин пам’яті.
Після 1917 року, коли отримали ще один бажаний шмат землі, відчули себе справжніми хазяями. З якою ж любов’ю вони орали й засівали вже свою землю, доглядали, пестили її, як дитину! Працювали до кривавих мозолів на руках, недосипали, але худоба була завжди доглянута, сита, а земля оброблена. Чепурні хати в селі в усіх були побілені, майже в кожного хлів, клуня, корова, коні, свині, птиця, садиби огороджені в кого тинами, а в кого й дерев’яним парканом. Особлива радість, якесь душевне піднесення наставало восени, коли достигав урожай. З ранку до вечора возили з полів снопи пшениці, ячменю, гороху. А коли снопи були звезені, починалася молотьба. З кожного двору долинали ритмічні удари, у когось у два ціпи, в іншого — поодинокі, бо молотив без напарника. І ці звуки були кращі за будь-яку музику, бо кожен удар ціпа сповіщав про те, що в родині буде хліб. Працювали цілий тиждень, а в неділю відпочивали — гріх працювати у світлий день. І тоді молодь, жінки, чоловіки, старі люди, діти — усі виходили на вулиці, збиралися або біля калини, або на майдані коло церкви. Настрій у людей був піднесений, усюди чулися пісні, молодь танцювала, гойдалася на гойдалках. Як смеркало, батьки забирали дітей і розходилися по домівках, а молодь іще залишалася гуляти. Майже до ранку в різних кінцях села лунали пісні та сміх парубків і дівчат.
Полюбляла сільська молодь гойдалки, старі замінювали на нові, але зводили їх на тому самому місці. Саме на гойдалці завидний парубок Павло Чорножуков вперше поговорив із майбутньою дружиною Надією. Звісно, він давно запримітив швидку, роботящу та тиху сусідську синьооку дівчину. Вона була єдиною та пізньою дитиною у своїх батьків. Удень Надя працювала на полі поруч із батьками, а коли Павло проходив повз, дівчина ховала очі та сором’язливо відверталася. Коли він намагався заговорити до неї, Надія червоніла й тікала додому. І лише коли стала дівкою та пішла з подружками на гойдалки, Павлові вдалося з нею порозмовляти. Йому відразу сподобалася і її сором’язливість, і скромність, і працьовитість. До того ж їхні наділи поруч, тож ніхто не був проти, коли хлопець і дівчина вирішили побратися.
Незабаром батьки Наді померли, межу заорали, об’єднавши наділи. Подружжя важко працювало, але щемке, бентежне відчуття того, що мають свою землю, не залишало навіть у найскладніші дні. Вони мріяли про збільшення наділу і йшли до мети через тяжку працю. Коли приходила зима, Надія пряла полотно. При світлі лампи сиділа вона за верстаком до пізньої години, щоб ранньої весни, у березні-квітні, коли в озеро стечуться води й заллють зелені луки, винести туди на коромислах полотно та вибілити на сонці. З усього села стікалися до води господині, щоб рано-вранці розстелити полотно, а ввечері забрати. Вибілену тканину фарбували в різні кольори, щоб пошити спідниці для дівчат, а хлопцям сорочки та штани. З нефарбованого білого полотна шили нижню білизну, жіночі сорочки оздоблювали вишивкою, навіть рушники і ті майстрині прикрашали візерунками. Надія вміло справлялася з роботою, вистачало полотна й родині, було й на продаж.
Одного разу навесні вдалося продати Надіїне полотно і залишок зерна на посів. Тоді Чорножукови купили сусідський наділ землі. Скільки ж було радощів від першого їхнього придбання! Надя плакала від щастя й ладна була цілувати ту землю. Їхню землю. Землю, по яку зараз прийшли, яку хочуть забрати в комуну. Ось так просто, ніби вони щойно її дали, а потім передумали й зажадали повернути. Але ж то не їхня земля! Вона належить Чорножуковим, бо на ній їхні і піт, і кров, і праця, і радість…

Фото Суркової А.

  

Коментарі